Косівська кераміка

Косівська мальована кераміка: історія гуцульського промислу, ритування і жовто-зелено-коричнева палітра, майстри від Бахматюка до Цвілик, музеї, де її побачити.

Мальований кахель із двома оленями та квітами в зелених і жовтих барвах, Пістинь, 1911 рік
кахля — Петро Кошак (1864–1940/41); знімок — Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, Public domain

Косівська мальована кераміка — гуцульський гончарний промисел із Косова та навколишніх сіл на Івано-Франківщині. Її легко впізнати: світле тло з білої глини, тонкий ритований (видряпаний) контур і обмежена, але дуже характерна палітра, де головні — жовтий і зелений, а доповнює їх коричневий. На мисках, глечиках, свічниках і пічних кахлях — гуцульські музики, вершники, мисливці, олені, птахи, святі й церкви. У грудні 2019 року традицію внесли до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО — так само, як за шість років до того петриківський розпис.

Нижче — історія промислу, техніка, кілька ключових імен і музеї, де варто шукати оригінали. Інші теми про народне та декоративне мистецтво зібрані в розділі «Декоративне мистецтво».

Історія

За описом ЮНЕСКО, традиція косівської мальованої кераміки сформувалася у XVIII столітті, а свого «золотого віку» досягла в середині XIX століття. Мистецтвознавиця Віра Коткова у статті 2022 року уточнює географію: виробництво розвивалося в трьох осередках — у селі Пістинь, у Косові (разом зі Старим Косовом, Смодною, Вербовцем, Москалівкою, Монастирським) і в Кутах зі Старими Кутами. Першим головним осередком була Пістинь із власною школою: її сюжетні розписи ближчі до народного примітиву, а улюблений орнамент — трикутники та їхні комбінації. Від XIX століття центр гончарства перемістився до Косова.

Саме тоді, за Котковою, склалася впізнавана косівська школа — завдяки Олексі Бахматюку, Михайлові Білецькому, Гнатові Кощуку та родині Баранюків. Її ознаки — триколірна гама (жовтий, зелений, коричневий), яку пов’язують зі сприйняттям природи (сонце, гори, земля), зображення життя, вірувань і побуту гуцулів, біблійні сюжети, святі, церкви й дзвіниці.

Особливе місце в історії промислу займають кахляні печі. За лекцією дослідниці Галини Івашків (опублікована на ZAXID.NET у 2017 році), піч зазвичай облицьовували 24–68 і більше кахлями; на верхніх кахлях часто ставили рік виготовлення. Сюжети — від святих і храмів до сцен із ведмедем-поводирем, корчмою, полюванням, бійкою, музиками й вояками. За тим самим джерелом, у 1950–60-х роках дослідники зафіксували на Івано-Франківщині близько 400 мальованих печей, а до наших днів уціліло лише близько десятка.

У ХХ столітті, як пише Коткова, до 1950 року гончарство в Косові трималося на старших майстрах і невеликому домашньому виробництві, а в середині й другій половині століття промисел відроджували родинні династії — Совіздранюки, Цвілики, Тим’яки, Рощиб’юки. Важливу роль у підготовці нових поколінь відіграє Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (заснований 1882 року як ткацька школа; нині — структурний підрозділ Львівської національної академії мистецтв). За ЕСУ, серед його спеціалізацій — художня кераміка, а ЮНЕСКО окремо згадує кафедру художньої кераміки Косівського коледжу як інституцію, що відповідає за тяглість традиції й технологічного циклу.

Номінацію до ЮНЕСКО розглянули на 14-й сесії Міжурядового комітету в Боготі (Колумбія) у грудні 2019 року (рішення 14.COM 10.b.40). За даними Суспільного, ініціаторкою номінації була художниця Марія Гринюк.

Новітня історія промислу не обійшлася без війни. У червні 2022 року Міністерство культури та інформаційної політики повідомляло, що після повномасштабного вторгнення стало вкрай складно постачати до Косова глину зі Слов’янська, через що виготовлення традиційних мальованих кахель зупинилося; завдяки новому обладнанню для керамічного цеху виробничий цикл вдалося відновити.

Техніка і кольори

Технологію ЮНЕСКО описує так: вироби формують із місцевої сірої глини й обливають білою глиною кремової консистенції (ангобом). Після підсихання на поверхні металевою паличкою видряпують графічний контур рисунка — це і є ритування. Потім вироби випалюють і розписують фарбами на основі оксидів металів. Інколи майстри додають трохи кобальту, але так, щоб не втратити традиційного колориту. Традиційний цикл включає гончарний круг, підготовку глини, інструменти й гончарну піч.

За ЮНЕСКО, традиційні кольори — зелений і жовтий; дослідниця В. Коткова до класичної косівської тріади додає коричневий. Особливий ефект дає зелена фарба: під час випалу вона розтікається, створюючи акварельні патьоки, які в ЮНЕСКО названо «сльозами». За лекцією Г. Івашків, мальовані (майолікові) вироби випалюють двічі, приблизно за 900 °C: уперше — після формування і сушіння, вдруге — після нанесення ангобу, фарб і поливи.

Поряд із ритуванням у Косові вживали й інші прийоми. Коткова пише, що в середині XIX століття тут склалася власна система фляндрованих і ріжкованих малюнків у червоно-біло-зеленій гамі — ними прикрашали миски, тарілки, свічники, частково кахлі. Серед дрібних орнаментальних елементів, якими користувалися майстри ХХ століття, вона називає «копитця», «зубці», «ільчате письмо», квадрати й «серденька».

Мотиви, за ЮНЕСКО, фігуративні: історія, побут, фольклор, вірування й звичаї гуцулів, місцева флора і фауна. На кахлях — розгорнуті сюжетні сцени; миски й полумиски часто повторюють кахляні мотиви; на глечиках, баклагах і калачах переважає геометричний і рослинний орнамент.

Майстри

Більшість давніх гончарів працювали анонімно, але кілька імен стали класикою.

Олекса Бахматюк (помер 1882). Найвідоміший косівський кахляр XIX століття. За лекцією Г. Івашків, його ім’я вперше трапляється в документах Віденської виставки 1873 року; 1877-го на крайовій виставці у Львові він отримав медаль, а 1880-го показав дві печі на етнографічній виставці в Коломиї. Після його смерті справу продовжила донька Розалія разом із чоловіком і сестрою Анною.

Родина Баранюків. Склад династії джерела подають по-різному: Коткова називає Петра, Михайла й Йосипа, а Г. Івашків — Івана, його сина Михайла та онука Йосипа. За Г. Івашків, сюжетні кахлі Івана Баранюка вважають найживописнішими; Іван і Михайло Баранюки в 1860-х перестали виготовляти кахлі, програвши конкуренцію Бахматюкові.

Пістинські майстри — Петро Кошак і Дмитро Зондюк, яких Коткова згадує серед гончарів, чиїх традицій трималися косівські майстри ХХ століття.

Павлина Цвілик (1891–1964). Одна з найвідоміших косівських майстринь ХХ століття, представниця гончарного роду Совіздранюків. За статтею В. Коткової, гончарства вчилася в майстерні діда Михайла Волощука; у 1910 році кілька її робіт експонувалися у Відні. Від 1925 року працювала разом із чоловіком Г. Цвіликом; 1933-го на виставці в Кутах вироби подружжя отримали диплом першого ступеня й золоту медаль. Робила миски, полумиски, глечики, баклаги, свічники, кахлі, дрібну скульптуру й іграшки-свищики. Свої вироби зазвичай підписувала; характерна риса — яскравий жовтий колір на великій площі орнаменту. У повоєнні роки ввела в рослинний орнамент мотив білого голуба. Свій досвід передала онуці Надії Вербівській.

Сучасна косівська кераміка — це десятки родинних і невеликих майстерень. ЮНЕСКО прямо називає сімейну майстерню основною формою побутування традиції.

Де побачити

Косів — Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини. У 2021 році, як повідомляло Суспільне, тут відкрили інтерактивну експозицію про історію косівської кераміки, частково адаптовану для людей із порушеннями зору.

Косів — музей Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. За ЕСУ, його заснував О. Соломченко (за Котковою — мистецтвознавець, який завідував музеєм понад 40 років); у збірці — гуцульське народне мистецтво XIX — початку XX століття.

Коломия — Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського. За статтею Коткової, лише робіт Павлини Цвілик тут зберігається 122.

Київ — Національний музей народної архітектури та побуту України (Пирогів). Колекція косівської кераміки музею, за Котковою, налічує майже тисячу предметів, серед них 26 творів Павлини Цвілик. Кераміку різних регіонів можна побачити і в Національному музеї декоративного мистецтва України на території Києво-Печерської лаври, де, до речі, проводять майстер-класи з народних технік.

Львів. Г. Івашків серед міст, де є музейні збірки гуцульської кераміки, називає й Львів; гуцульське мистецтво, за її лекцією, представлене зокрема в Музеї етнографії та художнього промислу.

Якщо будете в Косові, зверніть увагу не лише на миски й тарелі, а й на кахлі: саме на них косівські майстри найповніше розповідали історії — про свято і працю, про гуцульських музик і вершників.

Джерела

ich.unesco.orgvisnyk.nmiu.orgzaxid.netesu.com.uasuspilne.media