Петриківський розпис: історія і де побачити
Петриківський розпис: як виник у селищі на Дніпропетровщині, які мазки й мотиви його вирізняють, хто з майстрів став класиком і де побачити оригінали.

Петриківський розпис — це, мабуть, найвпізнаваніший український декоративний орнамент: пишні фантастичні квіти, гроновата калина, жар-птиці й півні, виписані впевненими мазками без жодного попереднього ескізу. Назву він має від селища Петриківка на Дніпропетровщині (нині — Дніпровський район області), де ця традиція живе щонайменше від XIX століття і передається з покоління в покоління досі. У 2013 році петриківський розпис внесли до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО. У переліку українських елементів на сайті ЮНЕСКО це найраніший запис, тобто перший елемент від України в Репрезентативному списку.
На цій сторінці — коротко про походження розпису, його техніку й мотиви, про майстринь і майстрів, чиї імена стали класикою, а також про музеї, де можна побачити справжні роботи. Ширший огляд української декоративної традиції — у розділі «Декоративне мистецтво».
Історія
За «Енциклопедією України» (стаття Дарії Зельської-Даревич), петриківський розпис виріс із прикрашання побіленої сільської хати. Квітами розмальовували піч, головну стіну, обрамлення вікон і дверей. Згодом з’явилися так звані мальовки — орнаменти на тонкому або напівпрозорому папері, які можна було приклеїти на стіну і які продавали на сільських ярмарках. Із часом ці аркуші перетворилися на самостійні картини, виконані темперою. Уже в XIX столітті, за тим самим джерелом, Петриківка стала визнаним центром такого малювання.
Важливим рубежем стали 1930-ті роки. Енциклопедія Сучасної України (ЕСУ) пов’язує з Тетяною Патою заснування Петриківської школи декоративного малювання при місцевій артілі, де вона викладала у 1936–1941 роках; серед її учнів ЕСУ називає Федора Панка, Андрія Пікуша, Василя Соколенка. Окрема стаття ЕСУ про петриківську фабрику дає ще кілька віх. Артіль у селищі заснували 1929 року на базі вишивальної артілі «Вільна селянка». У 1958 році при ній створили розписний цех, де майстром дільниці працював Федір Панко, а художники освоювали лаковий розпис на виробах із пресованої тирси. 1961 року артіль перетворили на фабрику «Дружба», а 1989-го вона отримала назву «Петриківський розпис». У 1970 році в Петриківці відкрили експериментальний цех петриківського розпису, організований Федором Панком; ЕСУ зазначає, що нині це Центр народного мистецтва «Петриківка». Сама фабрика, за даними ЕСУ, припинила роботу 2004 року.
Міжнародне визнання прийшло в грудні 2013 року. На 8-й сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО з охорони нематеріальної культурної спадщини (рішення 8.COM 8.29) елемент «Петриківський розпис — феномен українського орнаментального народного мистецтва» внесли до Репрезентативного списку. В описі ЮНЕСКО наголошено, що розписом у Петриківці займаються жінки різного віку, що в кожній родині є хоча б одна людина, яка ним володіє, а основи цього мистецтва викладають у навчальних закладах від дитсадка до коледжу.
Техніка і мотиви
Сила петриківського розпису — у мазку. «Енциклопедія України» описує чотири базові прийоми:
- гребінчик — мазок, що починається з натиску і закінчується тонким «хвостиком»; ним виписують округлі квіти, листя, трави;
- зернятко — навпаки, легкий початок і повний натиск наприкінці; ним утворюють листя з зубчастим краєм;
- горішок — варіант гребінчика, яким малюють маточки та бутони;
- перехідний мазок — на пензель набирають кілька фарб одразу, і лінія плавно змінює відтінок; так моделюють пелюстки й листя.
Традиційним інструментом вважається пензель із котячої шерсті. Малюють, як правило, одразу на папері чи на предметі, без попереднього рисунка олівцем, — композицію майстер тримає в голові.
Про матеріали те саме джерело повідомляє, що для давніх розписів використовували крейду, місцеві глини й сажу, а фарби готували з рослин, сполучаючи їх яєчним жовтком, молоком або вишневим клеєм. Пізніше на зміну рослинним фарбам прийшли промислові: у статті ЕСУ про Надію Білокінь згадано, наприклад, її жанрові композиції, виконані аніліновими фарбами, а в роботах Тетяни Пати — акварель і яєчна темпера.
Композиційно «Енциклопедія України» виділяє дві основні форми: квіти (букет, що «росте» з одного центру) і бігунці (стрічкові фризи). Описи ЮНЕСКО додають кілька змістових акцентів: стилізовані фантастичні квіти й інші природні мотиви ґрунтуються на уважному спостереженні за місцевими рослинами й тваринами; півень у народному розумінні символізує вогонь і духовне пробудження, а птахи — світло, гармонію і щастя. Серед мотивів, які називає ЕСУ, — «цибулька» і «кучерявка» у творах Білокінь, калина, айстри, «майори», пави та птахи в назвах робіт Пати.
Традиційно розпис робили на білому тлі — він і народився на побіленій стіні. Згодом, за ЕСУ, у Петриківці освоїли й підлаковий розпис на промислових виробах — тарелях, скриньках, вазах.
Майстри
Нижче — лише кілька імен, біографії яких підтверджено енциклопедичними джерелами. Насправді майстрів набагато більше: «Енциклопедія України» називає, зокрема, Марфу Тимченко, Г. Ісаєву, В. Клименко, родину Павленків, П. Глущенко, Н. Шулик та інших.
Тетяна Пата (1884–1976). Народилася і померла в Петриківці. За ЕСУ, починала з розпису хат і скринь (серед ранніх робіт — «Зелена скриня», 1928), створювала квіткові панно та фризи, ескізи для рушників, килимків і розписів печей, ілюструвала книжки. Її вважають засновницею Петриківської школи декоративного малювання. Серед творів, названих у ЕСУ, — «Квітка» і «Калина» (1913), «Червона калина» (1919), «Баклажани» та «Айстри» (1937), «Пави серед квітів» (1949), «Зозуля на калині» (1960), «Майори» (1972). Заслужена майстриня народної творчості УРСР (1962). Від 1919 року брала участь у всеукраїнських, від 1938-го — у міжнародних виставках.
Надія Білокінь (1893–1981). Також уродженка Петриківки; за ЕСУ — майстер народного мистецтва УРСР (1936). Окрім традиційних рослинних композицій, ЕСУ відзначає її сюжетні жанрові роботи на папері: «Колодязь у садку» (1929), «Засватана дівчина» (1931), «Дві молодиці» (1935), «Роман та Оксана» (1961), «Весільний поїзд» (1979). Тобто Білокінь — одна з тих, хто вводив у петриківський розпис людські постаті й побутові сцени.
Федір Панко (1924–2007). Учень Тетяни Пати, за ЕСУ — майстер розписного цеху (1958) і головний художник фабрики до 1970 року, організатор експериментального цеху, з якого виріс Центр народного мистецтва «Петриківка». Заслужений майстер народної творчості України (1977), багато років викладав у петриківській філії дитячої художньої школи. ЕСУ зазначає, що він не обмежувався традиційними квітковими мотивами; серед його творів — і портрет «Т. Шевченко» (1961).
Традиція продовжується в родинах. Наприклад, донька Федора Панка Валентина Панко (нар. 1960) — майстриня петриківського розпису, яка, за ЕСУ, була в складі петриківської делегації на сесії ЮНЕСКО в Баку 2013 року.
Якщо вам цікаві інші народні художники, чия творчість виросла з селянського малярства, подивіться сторінку про Федора Панчука — вінницького живописця, який працює в манері сучасного народного малярства.
Де побачити
Київ — Національний музей декоративного мистецтва України (до листопада 2023 року — Національний музей українського народного декоративного мистецтва, НМУНДМ) на території Києво-Печерської лаври. За ЕСУ, тут зберігаються твори Тетяни Пати, Надії Білокінь, Валентини Панко. Музей також проводить майстер-класи з різних технік — розклад варто перевіряти в анонсах самого музею.
Дніпро — Дніпропетровський національний історичний музей імені Д. І. Яворницького і Дніпровський художній музей. ЕСУ називає обидва серед власників творів Тетяни Пати, Федора й Валентини Панків.
Петриківка. Тут працює Центр народного мистецтва «Петриківка» — наступник експериментального цеху Федора Панка. У грудні 2013 року Радіо Свобода повідомляло про відкриття в селищі музею Федора Панка — меморіальної кімнати з його творами, яку облаштувала Валентина Панко. Перед поїздкою варто уточнити, чи працюють ці заклади і в якому форматі.
Побачити петриківський розпис «наживо» — це ще й шанс помітити те, що губиться на репродукціях: рельєф мазка, прозорість фарби, впевненість руки, яка не робить жодного зайвого руху.
Для порівняння з іншою регіональною школою, теж внесеною до списку ЮНЕСКО, радимо сторінку про косівську мальовану кераміку: там своя палітра, своя техніка й зовсім інший — гуцульський — світ образів.