Центр народного мистецтва «Петриківка»

Центр народного мистецтва «Петриківка»: де народився петриківський розпис, як експериментальний цех Федора Панка став центром і що побачити в селищі.

Дерев'яна церква з червоним дахом у селищі Петриківка
Половко Сергей Николаевич, CC BY-SA 4.0

Петриківка — селище на Дніпропетровщині, яке дало ім’я одному з найвідоміших українських декоративних стилів. Центр народного мистецтва «Петриківка» — творче об’єднання професійних майстрів, які продовжують цю традицію на її батьківщині. Це не класичний музей із залами й табличками, а насамперед робоче середовище: тут малюють, навчають і показують роботи. Саме тому сюди їдуть ті, хто хоче побачити петриківський розпис не за склом, а в руках людей, для яких він — щоденне ремесло.

Історія

Сам розпис значно старший за центр. За «Енциклопедією історії України» (ЕІУ), Петриківка виникла у XVIII столітті на землях Вольностей Війська Запорозького як зимівник, що згодом виріс у слободу. Перша письмова згадка датується 1772 роком, коли це був один з найбільших населених пунктів Протовчанської паланки. Наприкінці XIX століття, за переписом 1897 року, тут мешкала 21 тисяча людей — це було торговельно-ремісниче містечко.

Народний промисел, за ЕІУ, склався на початку XX століття: місцеві майстрині малювали орнаментальні композиції на аркушах паперу — так звані мальовки, — щоб прикрашати ними хату. Ширше про стиль, техніку мазка і класиків — у нашій статті «Петриківський розпис: історія і де побачити». Тут лише нагадаємо ключові віхи. 1936 року з ініціативи вчителя Олександра Стативи кілька петриківських майстринь — серед них Тетяна Пата, Оришка Пилипенко, Надія Білокінь — взяли участь у першій виставці українського народного мистецтва. У селищі відкрили школу декоративного розпису; її учні стали наступним поколінням майстрів.

Одним з таких учнів був Федір Панко (1924–2007), якого Енциклопедія Сучасної України (ЕСУ) називає майстром петриківського розпису і педагогом. 1958 року він ініціював створення цеху підлакового розпису в місцевій артілі «Вільна селянка», на базі якого виникла фабрика «Дружба», де Панко став головним художником. А 1970 року він організував і очолив експериментальний цех петриківського розпису при Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті — саме його ЕСУ вважає попередником нинішнього Центру народного мистецтва «Петриківка». 1990 року, за тією самою енциклопедією, Панко домігся будівництва для цеху нового сучасного будинку в центрі селища. Експериментальним цей цех був не лише за назвою. ЕСУ пише, що Панко не обмежувався традиційними квітковими мотивами: вигадував власні орнаменти, нові форми мальованого дерев’яного посуду — цукерниці, пудрениці, сільнички — і розвивав традицію народної картини, поширеної в Придніпров’ї у XIX столітті. Разом з учнями він оформлював українські секції радянських павільйонів на закордонних виставках, виконував монументальні розписи й вітражі в Дніпропетровську, Києві та Запоріжжі, працював і підлаковим розписом, і темперою без лаку. Ще 1958 року його зусиллями в Петриківці відкрили філію Дніпропетровської дитячої художньої школи, де він викладав 29 років.

Як пояснювало Радіо Свобода у 2004 році, експериментальний цех об’єднав майстрів — членів Спілки художників, які не мирилися з конвеєрним виробництвом сувенірів і хотіли працювати вільно, створюючи авторські твори. Перші роки незалежності, за тим самим репортажем, були для митців важкими: замовлень бракувало, заробітки були мізерними, але майстри продовжували малювати і навчати молодь.

Сам центр як самостійна структура постав у першій половині 1990-х. ЕІУ датує створення Центру народного мистецтва «Петриківка» 1991 роком; Радіо Свобода у 2004 році писало, що центр, заснований групою членів Спілки художників, діє з 1995-го. Біографія Андрія Пікуша, опублікована Петриківською селищною радою, пов’язує заснування з 1991 роком: тоді він організував центр як перше в Україні колективне підприємство такого типу. Пікуш, народжений 1950 року в Петриківці, навчався у майстра Василя Соколенка в місцевій дитячій художній школі, працював на фабриці «Дружба», а згодом представляв петриківський розпис на міжнародних виставках, зокрема на ЕКСПО-83 у Монреалі. Радіо Свобода називає його двоюрідним онуком Тетяни Пати. За даними селищної ради, твори Пікуша зберігаються в музеях Дніпра, Запоріжжя, Харкова, Києва, Львова та інших міст України, а також у Канаді й США; він також запровадив навчання петриківського розпису в місцевій школі для профорієнтації старшокласників.

Через центр пройшло багато майстрів, чиї біографії тепер зібрано в реєстрі селищної ради. Тетяна Гарькава, учениця Федора Панка, починала в експериментальному цеху й продовжила роботу вже в центрі; Валентина Рижик працювала тут художницею з 1993 по 2011 рік; Марія Пікуш, яка прийшла в розпис з фабрики «Дружба», також згодом працювала майстринею центру.

Петриківський розпис, за даними селищної ради, 5 грудня 2013 року внесено до Списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Що подивитися

Центр — не стільки експозиція, скільки жива майстерня, тож програма візиту залежить від того, що відбувається на місці саме в цей день. Ось на що орієнтуватися.

Роботи майстрів центру. Радіо Свобода у 2004 році описувало, що майстри, працюючи в традиційній манері, водночас переносять розпис на нові матеріали — зокрема кераміку й гутне скло. Кольори, пропорції квітки, впевнений одноразовий мазок найкраще оцінювати саме на оригіналах, а не на репродукціях. Селищна рада нагадує й про традиційні інструменти петриківських майстрів: палички, стебла болотних трав (осотняку, рогози), пензлики з котячої шерсті і навіть власні пальці. Якщо пощастить побачити роботу майстра наживо, зверніть увагу, як мало рухів потрібно для одного елемента.

Навчання. За матеріалом 24 Каналу, до центру приїжджають звідусіль, щоб навчитися художнього розпису і поспілкуватися з носіями традиції. Якщо вас цікавить майстер-клас, домовляйтеся заздалегідь.

Виставки, що їздять світом. Андрій Пікуш, якого 24 Канал представляв як директора центру, розповідав, що митці центру підготували виставку з понад 200 творів, яка в межах одного проєкту побувала приблизно в 50 країнах. Назви проєкту й дат у матеріалі не наведено, але це ще одна причина уточнити заздалегідь, що саме буде на місці.

Петриківка як ціле. Окрім центру, варто пройтися селищем, адже розпис тут — частина місцевої ідентичності. ЕІУ згадує, що ще 1940 року в Петриківці заснували музей зразків місцевого декоративно-прикладного мистецтва, а серед пам’яток архітектури називає церкву Різдва Богородиці 1812 року (нині в напівзруйнованому стані). Про меморіальний музей Федора Панка, відкритий у селищі його донькою, йдеться в уже згаданій статті про петриківський розпис.

Класика в Дніпрі. Щоб побачити роботи корифеїв — Тетяни Пати, Надії Білокінь, Федора Панка, — поєднайте поїздку з відвідуванням Дніпровського художнього музею, де зберігається велика колекція петриківського розпису, або історичного музею імені Яворницького, який показує портрет Тетяни Пати роботи Панка і розписи Андрія Пікуша.

Як дістатися

Петриківка — селище Дніпровського району Дніпропетровської області; за ЕСУ, будинок експериментального цеху, з якого виріс центр, звели в центрі селища. Добиратися з Дніпра найпростіше автомобілем або міжміським транспортом; маршрут і актуальний розклад варто перевірити безпосередньо перед поїздкою.

Офіційного сайту центру й підтвердженої поштової адреси в публічних джерелах ми не знайшли, тому про можливість відвідування, графік і майстер-класи краще домовитися заздалегідь через самих майстрів або Петриківську селищну раду. Станом на 16 листопада 2026 року публічних повідомлень про стан чи режим роботи центру ми не виявили. Дніпропетровщина перебуває під регулярними російськими обстрілами, тож перед виїздом перевірте безпекову ситуацію і стежте за повітряними тривогами.

Інші музеї області — на сторінці «Дніпропетровщина».

Джерела

history.org.uaesu.com.uapetrykivka.dp.gov.uaradiosvoboda.org24tv.ua