Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини

Музей-квартира Павла Тичини на Терещенківській, 5 у Києві: помешкання, де поет жив у 1944–1967 роках, його бібліотека, картини, інструменти й виставки.

Блакитний будинок з білими колонами на Терещенківській, 5 з меморіальною дошкою біля входу
Olga Loboda 0806, CC BY-SA 4.0

Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини — один із небагатьох київських музеїв, що містяться не в окремому особняку, а у звичайному житловому будинку. Поет, перекладач і академік Павло Григорович Тичина (1891–1967) прожив на Терещенківській, 5 понад двадцять років — з 1944 року до своєї смерті 16 вересня 1967 року. Після нього в помешканні майже нічого не переставляли: меблі, книжки, картини, музичні інструменти й побутові речі залишилися там, де їх лишили господарі. Саме тому музей вважають не реконструкцією, а збереженим інтер’єром, у якому можна побачити, як жила київська творча інтелігенція середини XX століття.

Сьогодні музей працює і як меморіальна квартира, і як культурний простір: тут відбуваються тимчасові виставки, концерти, літературні вечори, презентації книжок, майстер-класи для дорослих і дітей. Саме про такий вечір — презентацію збірки вибраних творів Тичини до річниці його народження — свого часу розповідав і бібліотечний блог, який посилався на цю сторінку.

Історія

Будинок № 5 на Терещенківській вулиці зведено 1934 року в стилі пізнього конструктивізму. Серед сусідніх споруд, переважно пам’яток класицизму та історизму, він помітно вирізняється. За даними видання LB.ua, будинок призначався для працівників тодішнього уряду. У різні роки тут мешкали відомі письменники, науковці, державні діячі й митці, тож нині споруда має статус пам’ятки місцевого значення, а на фасаді встановлено кілька меморіальних дощок.

Квартира на Терещенківській була не першою київською адресою поета. Він жив у Києві в 1913–1923 роках, потім з 1934 року до початку війни і знову з 1944-го. У ранні роки Тичина винаймав кімнату на тодішній Кузнечній вулиці (нині Антоновича) в будинку К. К. Папарук — матері його майбутньої дружини. У 1930-х він мешкав у письменницькому будинку «Роліт» на нинішній вулиці Богдана Хмельницького, де тоді оселилося багато літераторів. Переїзд на Терещенківську пов’язаний уже з державною кар’єрою: на той час Тичина був не лише визнаним поетом, а й академіком і посадовцем, а згодом став лауреатом Шевченківської премії.

Тичина отримав квартиру на тодішній вулиці Чудновського 1943 року, після призначення наркомом освіти УРСР, і оселився в ній 1944-го. Йому належало помешкання № 3 на другому поверсі — п’ять кімнат, у яких минули останні два десятиліття його творчого життя. Поверхом вище, у квартирі № 5, з 1944 по 1983 рік жив поет Микола Бажан; його помешкання тепер теж є музеєм і належить до Національного музею літератури України. У будинку мешкали також мовознавець Іван Білодід, диригент Стефан Турчак та інші.

Після смерті поета єдиною господинею квартири залишилася його дружина Лідія Петрівна Папарук. Вона зберегла архів, бібліотеку й обстановку і висловила останню волю — створити в помешканні музей. Лідія Петрівна померла 1975 року. Того ж року уряд УРСР утворив комісію з творчої спадщини Тичини на чолі з тодішнім головою Спілки письменників Василем Козаченком. Музей заснували спільною постановою ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР від 9 січня 1979 року, а для відвідувачів він відкрився 27 січня 1980 року — у день народження поета. За свідченням LB.ua, саму ідею меморіального музею в житловому будинку обстоював письменник Павло Загребельний.

Спершу експозиція містилася не в поетовій квартирі, а в помешканні № 1 на першому поверсі, куди перенесли меморіальні речі та бібліотеку. Лише 1990 року, до сторіччя від дня народження Тичини, музей повернувся до квартири № 3. Відтоді він займає обидва помешкання: в одному — меморіальна експозиція, в іншому — простір для виставок і заходів.

Очолювали музей насамперед родичі поета: першою директоркою була його племінниця Ірина Блюдо, згодом — Тетяна Сосновська. Пізніше музеєм керували Григорій Донець та Євгенія Слизюк. Історія закладу не була безхмарною: 2009 року, як писало LB.ua, Фонд державного майна вимагав виселити музей через заборгованість з орендної плати, хоча сплачувати її мав міський орган культури; справу передали до суду, проте музей і нині працює на тому самому місці.

У 2010-х музей активно оновлювався. 2014 року тут з’явився вільний літературний простір «Двокрапка», при музеї діяв буккросинг, а 2015 року заклад був серед номінантів конкурсу «Європейський музей року», який проводить Європейський музейний форум.

Що подивитися

Меморіальна експозиція займає п’ять кімнат і побудована за ансамблевим принципом: речі стоять на своїх місцях, як за життя господарів. Центральне приміщення — робочий кабінет поета з книжками, музичними інструментами та картинами.

Музика для Тичини важила не менше, ніж слово. Він грав на фортепіано, кларнеті, бандурі й гобої, а кларнет, на якому поет навчився грати ще в Чернігівській семінарії, пов’язують із назвою його першої збірки «Сонячні кларнети». Літературознавці навіть називають ранній стиль Тичини «кларнетизмом».

Окрема гордість музею — мистецька колекція, зібрана самим поетом, здебільшого з робіт його друзів. Серед авторів — Олександр Шовкуненко, Микола Глущенко, Василь Касіян, Михайло Дерегус, Олена Кульчицька, Юліан Михайлів; у колекції згадують і Катерину Білокур. Сам Тичина в юності вчився малювати в Михайла Жука, і в музеї зберігаються дванадцять його власних рисунків, серед них автопортрет. Доповнюють інтер’єри родинні фотографії та предмети народного мистецтва: килими, кераміка, вишивка, різьблені вироби.

Меморіальна бібліотека, за даними Вікіпедії, налічує понад двадцять тисяч одиниць. Тут класика української, європейської та східної літератури в оригіналах і перекладах, історичні й літературознавчі праці, довідкові видання, а у двох шафах — авторські примірники прижиттєвих видань Тичини. Частина рукописної спадщини поета (вірші, щоденники, листування) також зберігається в музеї, решта — в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України.

Інша сторона експозиції — побут. Посуд, техніка, меблі, подарунки від колег з різних країн дають уявлення про повсякдення радянської творчої еліти 1940–1960-х років і про те, як в одному помешканні уживалися офіційний статус поета й особисті смаки.

Поза меморіальними кімнатами музей проводить тимчасові виставки сучасних художників і фондові виставки з власної збірки, тематичні екскурсії, концерти, майстер-класи й інклюзивні проєкти. Традиційні дати — 27 січня (день народження Тичини) і 16 вересня (день пам’яті). З 1985 року щотравня проходить літературно-мистецьке свято «Мій травню золотий». Для тих, хто не може прийти, на сайті музею доступний 3D-тур меморіальною квартирою.

Важливе уточнення: станом на листопад 2026 року на офіційному сайті зазначено, що меморіальна експозиція згорнута й недоступна для відвідування, тоді як тимчасові виставки, концерти, майстер-класи й тематичні екскурсії тривають. Причину й дату повернення експозиції сайт не вказує, тож перед візитом варто перевірити актуальну інформацію.

Як дістатися

Музей розташований у центрі Києва, на вулиці Терещенківській, 5 (квартири 1 і 3), неподалік від парку імені Тараса Шевченка. Найближчі станції метро, за даними музею, — «Театральна», «Університет» і «Площа Українських Героїв» (колишня «Площа Льва Толстого»); від кожної до музею можна дійти пішки. За інструкцією на сайті музею, вхід — через перший під’їзд із домофоном. Біля сходів облаштовано пандус, у музеї є тактильні позначки та тактильний план.

Джерела

Вікіпедіяzn.ualb.ua