Палеонтологічний музей імені В. Топачевського

Палеонтологічний музей ім. В. Топачевського в Києві: житла з кісток мамонта, гіпаріонова фауна, динотерій і міоценовий вусатий кит Cetotherium riabinini.

Скелет мамонта з довгими вигнутими бивнями в залі Палеонтологічного музею
Половко Сергей Николаевич, CC BY-SA 4.0

Палеонтологічний музей імені академіка Вадима Топачевського — один із музеїв, що разом утворюють Національний науково-природничий музей НАН України на вулиці Богдана Хмельницького, 15, у центрі Києва. Під одним дахом із ним працюють Геологічний, Зоологічний і Ботанічний музеї. Палеонтологічні зали розповідають про життя на території сучасної України впродовж сотень мільйонів років — від палеозойських риб і безхребетних до ссавців неогену й льодовикової доби та людей, які полювали на мамонтів.

Це не лише експозиція, а й чинна наукова колекція. Її зразки цитують у фаховій літературі під скороченням NMNH-P, і серед них є типові екземпляри — ті єдині еталонні рештки, на яких ґрунтується назва виду. Добрий приклад — викопний вусатий кит із півдня України, якого 2013 року заново описала група дослідників за участі співробітниці цього музею; його змонтований скелет стоїть в експозиції.

Історія

За даними сторінки історії музею, викопні рештки почали збирати для Академії наук одразу після її заснування 1919 року. Першу, ще невелику палеонтологічну експозицію в грудні 1935 року створив у Зоологічному музеї Іван Підоплічко, згодом академік; історія музею й далі тісно пов’язана з його ім’ям. Енциклопедія України так само датує палеонтологічну колекцію 1935 роком.

Музей називає низку відомих учених, які долучилися до формування колекції, — зокрема академіків О. О. Борисяка, А. М. Криштофовича та Ю. О. Орлова, а також О. О. Браунера, М. М. Бурчак-Абрамовича і К. К. Флерова. Друга світова війна завдала зібранню тяжкого удару: за даними музею, значну його частину було пограбовано й знищено. У перші повоєнні роки школа Підоплічка обстежила й нанесла на карту відомі місцезнаходження викопної фауни, що допомогло відновити фонди.

1966 року Академія об’єднала свої природничі колекції в новій установі — Центральному науково-природничому музеї АН УРСР. Енциклопедія України називає його попередниками зоологічну (1919), ботанічну (1921), геологічну (1927) та палеонтологічну (1935) колекції; статус національного музей отримав 1996 року. Палеонтологічна експозиція набула нинішнього вигляду в 1966–1969 роках під загальним керівництвом Підоплічка, який очолював її до 1975 року. Разом із науковцями над залами працювали художники та майстри діорам, тож експозиція поєднує оригінальні кістки з мальованими реконструкціями давніх краєвидів.

З 1976 по 2004 рік музей очолював Вадим Топачевський (1930–2004). Меморіальна стаття в журналі Theriologia Ukrainica називає його найвідомішим палеомамологом Східної Європи — дослідником викопних ссавців, зокрема дрібних ссавців пізнього пліоцену й плейстоцену, чиї праці лягли в основу біостратиграфічної схеми неогену й плейстоцену Східної Європи. Окрім багаторічного керівництва палеонтологічним відділом, він був директором Інституту зоології імені І. І. Шмальгаузена й дійсним членом НАН України. За даними тієї ж статті, 2005 року, наступного після його смерті, палеонтологічній експозиції Національного науково-природничого музею присвоїли його ім’я.

Що подивитися

За даними музею, нині в експозиції понад 2000 оригінальних експонатів, переважно знайдених в Україні, а фондові колекції налічують близько мільйона одиниць зберігання. Експозиція займає 106 вітрин і містить п’ять художніх діорам. Музей чесно пояснює, чому тут майже немає динозаврів: протягом значної частини мезозою територія України була дном океану Тетіс. Натомість Україна — одна з найбагатших країн Європи на палеозойських риб і неогенових ссавців, і саме на цьому побудовано експозицію.

Житла з кісток мамонта. Найвідоміші експонати — дві реконструйовані споруди з кісток мамонта. Вони походять із пізньопалеолітичних стоянок Межиріч на Черкащині та Мізин на Чернігівщині й, за даними музею, були збудовані 15–20 тисяч років тому. Реконструкції цих жител експонували за кордоном, зокрема в Японії та Західній Європі.

Великі ссавці неогену й льодовикової доби. Музей окремо виділяє скелети динотерія (вимерлого родича слонів із загнутими донизу бивнями в нижній щелепі), жирафового херсонотерія, кита-цетотерія, первісного бика (тура) та мамонта. Особливо цінними вважаються гіпаріонові фауни — комплекси пізньоміоценових тварин, названі за трипалим конем гіпаріоном, що жили на відкритих просторах нинішнього півдня України.

Викопний кит Cetotherium riabinini. Серед змонтованих скелетів — невеликий вусатий кит пізнього міоцену. Знахідку — майже повний череп із частиною скелета — виявили 1930 року біля Миколаєва, а 1948 року І. Гофштейн коротко описав її як новий вид. Десятиліттями кит лишався маловідомим. 2013 року Павло Гольдін і Дмитро Старцев із Таврійського національного університету та Тетяна Крахмальна з Палеонтологічного музею імені Топачевського опублікували докладний повторний опис у журналі Acta Palaeontologica Polonica (онлайн — у березні 2013-го, у друкованому томі — 2014 року). У статті скам’янілість зазначено як типовий і єдиний екземпляр виду з інвентарним номером NMNH-P 668/1, а в описі хребців автори згадують, як скелет було змонтовано для експозиції.

Автори відносять знахідку до пізнього сармату Східного Паратетісу — внутрішнього моря, що колись вкривало Причорномор’я; це відповідає ранньому тортону пізнього міоцену. Вони зауважують, що верхню межу сармату в цьому регіоні датують приблизно 9,3 мільйона років тому або й пізніше. Блог Sciency Thoughts, який розповів про дослідження в серпні 2013 року, наголошував, що точне місце знахідки в межах міста невідоме, тож вік важко встановити точніше.

З наукового погляду дослідження показало, що C. riabinini — близький родич Cetotherium rathkii, єдиного іншого виду цього роду, відомого з Таманського півострова. Кити цього роду були невеликими: автори наводять довжину тіла 3–4 м і близько метра для черепа. Їхні кістки посткраніального скелета незвично щільні (пахіостеосклеротичні), а цетотерії Паратетісу — одні з наймолодших відомих китів із такою ознакою. Автори також припустили, що кит живився змішаним способом всмоктування, який поєднував риси сірих китів і деяких вимерлих цетотеріїв, і пов’язали це з рухливістю кісток черепа. Для відвідувача цей кит — нагадування, що південь України колись був морським узбережжям зі своїми морськими ссавцями.

Дрібніші знахідки. В експозиції також показано відбитки безхребетних, черепашки молюсків, скам’янілі стовбури дерев і бурштин із вкрапленнями комах. Оскільки палеонтологічні зали розташовані в одній будівлі з трьома іншими музеями, відвідини легко поєднати з геологічною, зоологічною та ботанічною експозиціями.

Як дістатися

Музей розташований на вулиці Богдана Хмельницького, 15, у центрі Києва. Найближчою станцією метро музей називає «Театральну»: від виходу слід пройти близько 150 метрів угору лівим боком вулиці Богдана Хмельницького. Пішки можна дійти й від станції «Золоті ворота».

Воєнного часу стосується таке: на сторінці новин музей 2024 року повідомляв, що під час повітряної тривоги заходи припиняються, а відвідувачів скеровують до укриття на станції метро «Театральна»; восени 2024 року музей працював і під час планових відключень електроенергії. У серпні 2026 року музей повідомляв про тимчасовий вхід через інші двері на час ремонтних робіт, причому палеонтологічна експозиція залишалася відкритою. Дні роботи кілька разів змінювалися: станом на листопад 2026 року, за даними офіційного сайту, музей приймає відвідувачів лише кілька днів на тиждень, а один із залів комплексу («Естетика каменю») закритий. Тож перед візитом варто звіритися з офіційним сайтом.

Джерела

app.pan.pldoi.orgencyclopediaofukraine.comsciencythoughts.blogspot.com